I heard it for the first time in May. I thought this ballade was cursed, because every time I listened to it I felt depressed and hopeless. The climax was so intense, that I couldn't atop thinking about it in my head. I reckon this piece is one of the most touching, deep and incredible work of his genius.
It's not that popular as first ballade is, but I have to admit it's nothing in comparison to the third one.
While the 1st ballade is cheerful and hopeful, the 3rd is at some point mysterious, heartbreaking, breathtaking(literally i felt that way). I was so impressed by feelings I experienced, that at some point I thought Chopin understood me and I understood him. Even though it seems a bit depressive, but it's a story about inner struggle with happy ending.
I wonder what people think about this ballade. Has anyone experienced the same? I would really like to hear your story and what impressed you more.
P.S. I write poetry in Ukrainian( cuz I'm Ukrainian)
I was really impressed by this piece. I'll leave it here, maybe some Ukrainians will read it and give their thoughts.
Арфа
У полі вкритим кришталем,
Біля підніжжя гори крижаної
Розбився табір мандрівний,
Любителів пригоди страшної.
На ранок почалася казка.
Пішли аматори в похід.
Не врятувала навіть каска,
Білява лавина зробила свій хід.
Вершину цю ніхто не підкорив.
Лиш вітер доторкнувся піку.
І навіть Еола сильний порив
Розбився об камінь поважного віку.
З'явилась у полі самотня душа.
Затьмарила розум таємнича імла.
І там вдалині, у тому тумані,
Виднілося сяйво, то кличе гора.
І вже іде душа підйомом.
Тяжіє серце, крок і крок.
Свистять вершини й вітер хором,
Аж пробирає до кісток.
Не місце смертним в царстві льоду.
Пани тут страх, байдужість й гнів.
Вони уб'ють, лиш дай нагоду.
Ніхто їх ще не переміг.
Пускають пару дрижачі легені,
І тіло падає на сніг.
Пробивається сяйво в очі блаженні.
Припала надія до самісіньких ніг.
І б'ється всередині холодна натура:
"Треба вставати, треба іти..."
Регоче в лице крижана завірюха,
Розриває сніжинками його на шмати.
І розум сповнений безумством,
І кров стікає на чолі.
Кому потрібні хижі гори?!
Їх не здобудеш на коні!
І от в таємному світінні
Постав небесний силует.
Душа в безмежному тяжінні
Танцює справжній менует...
Настав жаданий час тріумфу,
Рознесе цю славу Еол поміж гір.
Історію душі, що з'їхала з глузду.
А, може, долі страшний непокір?
У полі вкритим кришталем,
Біля підніжжя гори крижаної.
Розбилася арфа у пошуках волі,
Її жвава пісня дограла в мажорі.
30.06.2026 р. м. Ньюбері