Interpretação interessante do pianista brasileiro Arthur Moreira Lima, 2° colocado no concurso internacional de piano Frédéric Chopin, em Varsóvia (1965) — evento que teve como ganhadora Martha Argerich. Gravação datada do ano de 1987.

Recorded at the end of an exhaustive 17-hour workday to clean the insides.

I heard it for the first time in May. I thought this ballade was cursed, because every time I listened to it I felt depressed and hopeless. The climax was so intense, that I couldn't atop thinking about it in my head. I reckon this piece is one of the most touching, deep and incredible work of his genius.

It's not that popular as first ballade is, but I have to admit it's nothing in comparison to the third one.

While the 1st ballade is cheerful and hopeful, the 3rd is at some point mysterious, heartbreaking, breathtaking(literally i felt that way). I was so impressed by feelings I experienced, that at some point I thought Chopin understood me and I understood him. Even though it seems a bit depressive, but it's a story about inner struggle with happy ending.

I wonder what people think about this ballade. Has anyone experienced the same? I would really like to hear your story and what impressed you more.

P.S. I write poetry in Ukrainian( cuz I'm Ukrainian)

I was really impressed by this piece. I'll leave it here, maybe some Ukrainians will read it and give their thoughts.

Арфа

У полі вкритим кришталем,

‎Біля підніжжя гори крижаної

‎Розбився табір мандрівний,

‎Любителів пригоди страшної.

‎

‎На ранок почалася казка.

‎Пішли аматори в похід.

‎Не врятувала навіть каска,

‎Білява лавина зробила свій хід.

‎

‎Вершину цю ніхто не підкорив.

‎Лиш вітер доторкнувся піку.

‎І навіть Еола сильний порив

‎Розбився об камінь поважного віку.

‎

‎

‎З'явилась у полі самотня душа.

‎Затьмарила розум таємнича імла.

‎І там вдалині, у тому тумані,

‎Виднілося сяйво, то кличе гора.

‎

‎І вже іде душа підйомом.

‎Тяжіє серце, крок і крок.

‎Свистять вершини й вітер хором,

‎Аж пробирає до кісток.

‎

‎Не місце смертним в царстві льоду.

‎Пани тут страх, байдужість й гнів.

‎Вони уб'ють, лиш дай нагоду.

‎Ніхто їх ще не переміг.

‎

‎Пускають пару дрижачі легені,

‎І тіло падає на сніг.

‎Пробивається сяйво в очі блаженні.

‎Припала надія до самісіньких ніг.

‎

‎І б'ється всередині холодна натура:

‎"Треба вставати, треба іти..."

‎Регоче в лице крижана завірюха,

‎Розриває сніжинками його на шмати.

‎

‎І розум сповнений безумством,

‎І кров стікає на чолі.

‎Кому потрібні хижі гори?!

‎Їх не здобудеш на коні!

‎

‎І от в таємному світінні

‎Постав небесний силует.

‎Душа в безмежному тяжінні

‎Танцює справжній менует...

‎

‎

‎Настав жаданий час тріумфу,

‎Рознесе цю славу Еол поміж гір.

‎Історію душі, що з'їхала з глузду.

‎А, може, долі страшний непокір?

‎

‎У полі вкритим кришталем,

‎Біля підніжжя гори крижаної.

‎Розбилася арфа у пошуках волі,

‎Її жвава пісня дограла в мажорі.

‎

‎

‎30.06.2026 р.                м. Ньюбері

‎